"Мелодії моря"

Микола ЛУКІВ,
заслужений діяч мистецтв України
і Російської Федерації.


* * *

Хай ніч буде тепла і синя,
Хай місяць над морем пливе,
Хай хвиля голубить каміння
І чайка за обрій зове.
Хай все буде так, як бувало,
Коли ми були молоді,
Щоб човен ледь-ледь колихало
І зорі цвіли на воді.
Щоб срібно тремтіло вітрило
І гавань туман обволік, -
Щоб серце на мить воскресило
Усе, що минуло навік.


НІЧ У РИБАЛЬСЬКОМУ СЕЛИЩІ

Цілу ніч у берег море билось
І ревів маяк удалині,
І одне вікно в селі світилось,
І сиділа жінка при вікні.
Хто вона? Чия дружина, мати?
Я дивився в темряву густу
І ту жінку, що уміла ждати,
Величав і славив як святу.


* * *

Тихенький дощик - на гриби,
На затяжну негоду -
І п'ють з джерельця голуби
Джерельно-чисту воду.
Ліс над озерцем - наче храм.
І тиша первозданна.
І добре нам, як голубам,
У храмі цім, кохана.
Мирські турботи й суєта
Десь там, у лоні міста.
І ти сидиш, немов свята,
Незаймана і чиста.
Вогонь в каміні гоготить,
І в'яжеться розмова.
І хочеться спинити мить -
Така вона чудова!


СПОГАД ПРО СЕРПЕНЬ

Літо поволі до осені йшло.
Сонце уже не палило, а гріло.
Мирно лежало в долині село,
Море штормами іще не гриміло.

Лагідно, тепло і тихо було,
Солодом серпня привілля п'янило.
Срібно бриніло чаїне крило,
Біле вітрило за обрій манило.

Ночі в любові минали, а дні
Плескотом весел затоку будили.
Ми раювали на дачі одні,
Вірші читали і юшку варили.
Душу душа розуміла без слів,
Тіло жагуче тягнулось до тіла.
Я так нікого іще не любив,
Ти так нікого іще не любила,
Дивна стояла над світом блакить,
Щастям кохання впивалося наше.
Місяць на морі пролинув як мить,
Пам'ять про нього лишилась назавше.


* * *

Дача була край села,
Срібно тремтіла трепета.
Господи, як ти знайшла
Посеред ночі поета!
Як ти несміло ввійшла,
Як дарувала букета.
Як попросила й взяла
З надписом дарчим портрета!
Тліла в каміні зола,
Світло до ранку горіло.
Слід твій покрила імла,
Ледве на світ зазоріло.
Понад безмов'ям села
Треті півні проспівали.
Квіти, що ти принесла,
Довго у вазі не в'яли.


* * *

Не печалься, не журися, мила,
Усміхнись і не корись жалю.
Напинає доленька вітрила,
Шепчуть губи, я тебе люблю.
Дмуть вітри і підіймають хвилі,
Океан житейський клекотить.
Переможем чи впадем безсилі?
Шлях далекий і важкий лежить.
За кормою закипає піна,
Хмариться на обрії блакить.
Будь за мене впевнена й спокійна,
Хай тебе майбутнє не страшить.
Побажай удачі кораблю
І люби, як я тебе люблю.


* * *

Пісок і галька. Пустище суворе,
Стихії шал, і мужності урок.
Споконвіків штурмує скелі море,
А ті не відступають і на крок.

Подивишся: нерівний поєдинок.
Мільйони хвиль - нечувана могуть.
Ну що для них ці декілька піщинок? -
Затоплять, змиють, знищать, розметуть!

Та ось удар - і небо завмирає...
Об скелі море б'ється у злобі.
Воно й не любить їх, і - поважає
Як рівних у нерівній боротьбі.


* * *

Одгуркотіли люті урагани,
Одклекотіли бурі і шторми -
І тільки чайки квилять у тумани,
Могутніх вод черкаючи крильми.
Надходить штиль. Безмежний, як пустеля,
Ледь-ледь зітхає океан в імлі.
По груди в хвилях сплять безмовні скелі,
І в гаванях дрімають кораблі.
Оце і все. Пройшло - як одіснилось.
Ті ж самі пальми, синь за маяком,
І тільки горда мужність засвітилась
В очах матросів, що пройшли крізь шторм.


У КОКТЕБЕЛІ

1

Гора із профілем Волошина,
Біля підніжжя - дім і сад.
Усюди спокій, мир і лад,
Але якась печаль непрошена
Туманить душу, і несила
Очей від сопки відвести,
Де скромно прибрана могила
І скорбним знаком самоти
Маслина світ оповіщає,
Що все тече - не все минає,
А залишається нетлінна
Краса і мудрість злотоцінна,
Хоч і літами припорошена,
Немов поезія Волошина.

2

Теплий, лагідний вітер
ворушить платани,
Море стелить до обрію
сині шовки.
Карадаг, оповитий у сизі тумани,
Наче велетень, влігся на сірі піски.
Унизу, як мурахи,
вовтузяться люди,
Гомін шляху зливається
з гулом води.
Хвиля хвилю жене
з нікуди у нікуди,
І, мов хвилі, збігають
в долини сади.

А далеко вгорі, де трава обгоріла
І обпалена сонцем
імлиста блакить,
Одинока і майже забута могила, -
Тут боян цього краю
самотньо лежить.
В узголів'ї його височіє маслина,
Мов похилена в горі
скорботна людина.


БАЛАДА ПРО ХУДОЖНИКА

Один художник приїжджав
До моря на етюди.
І шторм гримів на сто октав,
І він той шторм намалював,
І дивувались люди.
Його картина обійшла
І виставки, й музеї.
Неждано слава немала
Крилом торкнулася чола.
А він - не звик до неї.
Він звик до праці і думок,
А тут, як грім із неба,
Відсіль - дзвінок, відтіль - дзвінок,
І він майстерню на замок,
Бо скрізь бувати треба.
І він ходив, і він встигав,
Його усюди ждали.
Він мав сто сот нагальних справ,
Він щедро лаври пожинав,
А друзі - малювали.
Художник бачив, як вони
Красиво і розкуто
Ішли до тої глибини,
Сягали тої таїни,
Що він не зміг сягнути.
Він ревнував і лютував,
Він зачинявсь до ранку,
Він малював і шматував,
Він над полотнами ридав, -
Чолом - в етюдну рамку.
То був страшний, важкий урок
Відомості і слави.
Не та рука, не той мазок,
Не той розлогий плин думок,
Не той політ уяви.
Але - о диво! Відтепер,
Кумира сотворивши,
Усе сприймали як шедевр,
І так художник в шані вмер,
До старості доживши.
А невблаганний час минав
І все судив нещадно:
Лише етюд, де рокотав
Безсмертний шторм на сто октав,
Він залишив нащадкам.


* * *

Про море вірші не вдаються:
Бліді слова, бліді думки.
Перед очима чайки в'ються,
А в думах - степ і колоски.
Вночі маяк - як вогник хати,
Вода хвилюється, шумить.
Щоб написати - мало знати,
Усе потрібно пережить.


* * *

Усе пливе, колишеться.
Натхнення не докличешся.
На морі легко дишеться
І дуже важко пишеться.
Це спершу, але віриться:
Недовго так залишиться,
Бо коли вільно дишеться,
Тоді і легко пишеться.


СТАРИЙ РИБАЛКА

Серед моря човен без вітрила
І старий рибалка на човні,
І полоще чайка в сонці крила,
І згубився берег вдалині.

Там рибалку виглядала мати
І дружина ждала день при дні.
А тепер нема кому чекати,
Нікому сидіти при вікні.

Відійшли і мати, і дружина,
Залишили клопоти земні.
І життя минуло, мов хвилина,
Мов приснилось у чудному сні.

Кажуть, жив у лютому застої,
Може, й так, але він чесно жив.
Не піймав ні рибки золотої,
Ні гучних чинів не заслужив.

Ті, що у розкошах раювали,
І сьогодні знову на коні,
А його до нитки обібрали,
До вітрил на вутлому човні.

Пенсія - аж соромно казати,
Старість - хоч іди у жебраки.
Навчений терпіти і мовчати,
Мовчки він стискає кулаки.

А над ним світанки світять зорі,
Котять дні сонця за небосхил.
І шукає він розради в морі -
Поки що на це стачає сил.


* * *

Миколі Сакуну

В теплий край лебедики летіли
І на морі ночувати сіли.
А вночі неждані холоди
Закували птахів у льоди.
Рано-вранці зграя чайок біла
Кинулась на них як знавісніла.
Безпощадно в тім'я й груди била,
Все навкруг кривавим пір'ям вкрила.
Згинули у крижанім полоні
Лебеді трагічно-безборонні.
Не змогли їх люди захистити,
Лід тонкий - несила підступити.
І вертався я в сльозах додому,
Важко було хлопцеві малому
Потрясіння грізне пережити,
І, напевне, поки буду жити,
Не забуду днину ту печальну
І подію, дику і повчальну:
Чайки, чайки, птиці благородні,
Ох, які ж ви хижі, як голодні!

 



--> Жильё в Крыму <--